БІЛОУС Дмитро Григорович (24. 04. 1920, с. Курмани, нині Недригайлів. р-ну Сум. обл. – 13. 10. 2004, Київ)
– поет, перекладач, педагог. Чл. НСПУ (1947). Чл.-кор. (1994), почес. чл. (2000) АПНУ. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1990). Премії ім. М. Рильського (1976), ім. О. Копиленка (1989), ім. Лесі Українки (1997), ім. Олени Пчілки (2001). Болгар. ордени 1-го ступ. Кирила і Мефодія (1966) та «Мадарський вершник» (1995). Ордени Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2001), «За мужність» 3-го ступ. (2002). Учасник 2-ї світ. війни, має бойові нагороди. Був важко поранений 1941, лікувався 1942 в Красноярську (РФ). Співроб. ред. радіомовлення для партизан і насел. окупов. тер. України (Москва). Друкувався від 1935. Навч. у Харків. ун-ті (1938–41), закін. Київ. ун-т (1945). Працював у Респ. радіокомітеті, від 1946 – літ. консультант у ж. «Вітчизна», від 1947 – заст. відп. секр. ж. «Дніпро», від 1957 – зав. кабінету молодого автора при СПУ. 1959 – творче відрядження до Болгарії (вивчав болг. мову та літ-ру). Від 1976 – голова комісії худож. перекладу СПУ, чл. президії. Від 1980 – на твор. роботі.
У книжках сатири й гумору викривав негативні явища в моралі й побуті тогочас. рад. сусп-ва. Автор ліро-епіч. поеми «Життя Одарки Палагечі» (1956; 2-ге вид. – «Поліська бувальщина», 1961), в якій відтворено життєвий шлях простої укр. жінки-трудівниці; книжок для дітей: «Пташині голоси» (1956), «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Веселий кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986); творів про Т. Шевченка (зб. «Тарасові жарти», 1964; колект. зб. «Іде Тарас по Україні», 1964), радіопередач про Кобзаря, перекладів його поезій болг. мовою. Вірші для дітей про красу укр. мови. Перекладав з рос., білорус. та болг. мов. Із болг. переклав вірш. драму «Цар Іван Шишман» К. Зидарова (1969), кн. віршів і поем «Велике переселення» Д. Методієва (1975), зб. «Поезії» І. Вазова (1985). Упорядник, ред. і перекладач більшості творів, що увійшли до «Антології болгарської поезії» (1974, т. 1–2). Вів цикли радіопередач «Слово про слово» (1985–88), «Диво калинове» (1988–95). Автор праць з етнопедагогіки, теорії й практики худож. перекладу. В лірич. і сатир.-гуморист. творах Б. поєднано наук.-пед. аспект вивчення мови з худож.-емоц. образністю. Наук.-пізнавал. книжки побудовані на філол. знахідках, худож. відкритті; пробуджують істор. та філол. допитливість. Усі твори Б. опубл. в Києві, окремі з них перекладено рос., білорус. та болг. мовами.
(за мат. сайту http://esu.com.ua/search_articles.php?id=40882 )
Хліб і слово
У стінах храмів і колиб
сіяв нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.
І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне1[1],
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.
Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.
І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі2[2]
їх слово батьківське звучить,
як заповідь у книзі,
цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен літер:
"Не кидай хліба, він-святий,
не кидай слів на вітер!"
1[1] Незагасне — те, що не можна загасити.
2[2] Харциз — розбійник, грабіжник.
Не на те рятували діди
Спонукав нас імперський Прокруст [2]
до невірності рідному слову.
В українця зринає із уст:
«Я, ты знаешь, забыл свою мову!»
Як цього зрозуміть молодця,
що не здатен свого розкумекать,
коли навіть заблудла вівця
не забуде по-своєму мекать?
Нашу мову в час горя-біди,
не одної тяжкої навали,
не на те рятували діди,
щоб онуки її забували.
Прокруст , в старогрецькій міфології прізвисько велетня-розбійника, який насильно укладав подорожніх на ложі і тим, хто був більше його розмірів, обрубував ноги, а малорослих витягував до розмірів ложа (звідси ім'я П. — що «розтягує»). У переносному значенні «Прокрустове ложе» — штучна мірка, не відповідна суті явища; обмеження, що насильницький накладаються на що-небудь. (http://vseslova.com.ua/word/ )
У назвах міст і сіл слова,
в яких щось рідне, таємниче;
і голос предків ожива
й сьогодні в рідний край нас кличе.
Читай і думай, друже мій,
і не цурайся свого роду.
Земля — це книга, у якій
історія твого народу.
ДОДАТКОВО
ЯКЩО З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…
Якщо з українською мовою
В тебе, друже, не все гаразд,
Не вважай її примусовою,
Полюби, як весною ряст.
Примусова тим, хто цурається,
А хто любить, той легко вчить:
Все, як пишеться, в ній вимовляється, —
Все, як пісня, у ній звучить.
І журлива вона, й піднесена,
Тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
І Франкова у ній душа.
Дорожи українською мовою,
Рідна мова — основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим бува дитя!
НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Тарасик набігавсь,
примчав із двора.
Уже й за уроки
сідати пора.
Ось віршика вивчив,
задачі зробив.
В щоденник заглянув
тривогу забив.
Гласить неодмінний
шкільний записник:
"Принести до школи
клумачний словник".
Завдання у класі
він сам записав.
А що за словник то —
і досі не взнав.
Прибіг до бабусі,
що прала рушник:
— А що таке, — каже,
клумачний словник?
— Клумачний? — бабуся
на те хлопчаку. —
Та, мабуть, що носять
його в клумаку!
Сестричка сміється,
швидка на язик:
— Сам, — каже, — доклумай,
який це словник!
Та це вам не шахи,
це вам не лото:
кого не спитає —
не знає ніхто.
Спитав у сусіда —
вже дещо нове:
— В нас, — каже, — в будинку
письменник живе.
По радіо мову
веде про слова.
Слова — це перлини,
це дивні дива!
Піди ти до нього —
у нього книжки.
Він знає й розкаже
про всі словники.
Ну що ж, як розради
немає ніде,
в квартиру поета
Тарасик іде.
Ось дзвонить, заходить:
— Будь ласка, — гука, —
клумачного дайте
мені словника!
Поет усміхнувся:
— Ти просиш дарма:
клумачного, — каже,
в природі нема.
Клумачний... То, мабуть,
почулось... Пробач,
бо той, хто тлумачить,
той зветься — тлумач.
Буває, що слово
відоме давно,
а знає не кожен,
що значить воно.
І тут у пригоді
стає визначник
скарбів наших мовних —
тлумачний словник.
Тарасику, світла
твоя голова,
Ану, зустрічав ти,
наприклад, слова:
красуля, красоля?
Словник розгорни —
і зразу побачиш,
що значать вони:
красуля —красуня,
красоля — цвіток.
І тут же: краснуха —
хвороба діток.
Оце ж і тлумачний
словник! Зрозумів?
А є словники ще —
походження слів.
Любити життя —
звідси йде життєлюб.
А шлюб — від слюбитися
слюб — отже й шлюб!
Вивчатимеш мову:
слова — в голові,
любов до них — в серці,
в самому єстві.
— Слова в голові? —
розсміявся хлопчак. —
То, значить, для слів
не потрібний клумак!
Радіє письменник
з тямкого дружка:
— Як любиш, наука
тобі не важка.
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить.
— Спасибі! — Тарасик
додому побіг.
І ледве, зраділий,
ступив за поріг:
— Доклумав! — гукає
сестричці своїй.
А потім біжить
до бабусі мерщій.
Примчавши на кухню,
червоний, як мак:
— Бабусю, — кричить, —
не підходить клумак!
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І знань за плечима, —
гука, — не носить!
ІЗ ПРАДАВНЬОГО КОРІННЯ
Що не мова — чудо, диво.
Чув, наприклад, ти оці
назви — як звучать красиво
білоруські місяці?
Перший — cтyдзень, другий — люты,
третій місяць — сакавік,
а четвертий — красавік...
Скільки ніжності в них чути!
Місяці в болгар і нині
всі зовуться по-латині:
януарі, февруарі,
март, апріл, але другарі
назви знають ще й народні,
що живуть і по сьогодні.
Січень в них — великий Січко,
лютий — менший Січка брат,
і тому малий він Січко,
хоч зима й не йде на спад.
Березіль же — баба Марта...
І живий тут кожен місяць:
той ріку скував не жартом,
той чобітьми глину місить.
Все підмітили народи, —
календар життя, природи!
Дивовижно йдуть у парі
і январь і януарі!
Все красиве, все погідне
у сплетінні запозичень,
і близьке всім нам, і рідне —
січень — студжень, Січко — січень.
Чуєш? Наче нив подзвіння,
щойно вистигне колосся...
Із прадавнього коріння
проросло, переплелося...
(вірші взято з сайту http://www.ukrlib.com.ua/)
|